Автор цієї статті Ганна Токмань майже 20 років працювала вчителем української мови і літератури в зросійщеному Бердянську, керувала міськрайонним методоб’єднанням україністів, понад 20 років в університетах готує вчителів української мови і літератури та зарубіжної літератури, тому «пропускає» можливу інтеграцію гуманітарних предметів через свій педагогічний і науковий досвід, відтак ділиться своїми роздумами й висновками.
     Останнім часом у низці публікацій, зокрема доктора філологічних наук, професора Г. Клочека «Інтеграція двох літератур – об’єктивна необхідність», члена робочої групи з розроблення нового держстандарту загальної середньої освіти М.Товкало «Інтегрована мова. Школярі нарешті заговорять українською» висунуто ідею об’єднання в один навчальний предмет шкільних дисциплін «Українська література», «Зарубіжна література» («Художня література» в середніх класах), «Українська мова», «Українська література», «Зарубіжна література» («Словесність» у старших класах), а також про долучення до нового предмету «Художня література», поряд з українською та зарубіжною літературами, дисциплін «Художня культура» і «Естетика».
     «З погляду вічності» - так називається один з романів Павла Загребельного. Якщо спробувати сформулювати завдання навчання української літератури з погляду вічності, то це не тільки вміння сприймати і розуміти художній текст, набуте на уроках, а й літературні та наукові знання і аксіологічні основи поведінки, завдяки яким молода людина духовно збагатиться, усвідомить українську самоідентифікацію (в розумінні етнічної і/або політичної нації), морально підготується до ситуацій екзистенційного вибору, що будуть на її життєвій дорозі.

Учень повинен познайомитися з постатями видатних українських письменників (у марселівському сенсі поняття зустріч), особистісно сприйняти й осмислити низку художніх творів, зрозуміти і відчути красу мистецтва слова, осягнути сутність духовних цінностей, закладених в основу прочитаних текстів. Саме у процесі естетичних переживань, духовних осягнень, шкільного аналізу та інтерпретації тексту школяр і сформує уміння сприймати художній текст й відчитувати його смисли, а ще набуде мотивації для самостійного активного читання після закінчення школи.

Скажімо правду: частина учнів не читатиме високохудожню літературу після закінчення школи, їхня культура обмежиться тим, що дадуть вчителі української і зарубіжної літератури. Відтак не варто будувати ілюзій про вміння сприймати і розуміти твір як усю мету літературної освіти, це тільки її складник, який спрацює далеко не для всіх.

Завдання вчителя української літератури - закласти основи української культури; завдання вчителя зарубіжної літератури - познайомити з вершинами культур інших націй; ці завдання ми з колегами-зарубіжниками виконуємо завдяки прочитанню, емоційному сприйняттю й логічному осмисленню низки високохудожніх літературних творів.

Це два завдання, позаяк кордони залишаються, національні держави існують, різниця між менталітетами не зникає, поділ на нації так само природний, як поділ людей на чоловіків і жінок, літературні твори пишуться національними мовами. Ми не будемо виховувати громадян світу чи космополітів, тому два навчальні шкільні предмети - «Українська література» і «Зарубіжна література» повинні бути, вони вчать знати й любити свою націю і шанувати інші, розуміти їхні своєрідні культури.

Тепер подивімося на завдання літературної освіти в контексті політичної ситуації сьогодення.

По-перше, нинішній стан українського суспільства - постколоніальний, посттоталітарний, постгеноцидний, постлінгвоцидний. Перед нами історично зранена душа нації, а також викривлена ворогами протягом століть історична пам’ять. Тому: не чіпайте українознавчі предмети (не змішуйте з іншими, не інтегруйте, не перейменовуйте), навпаки, необхідно їх зміцнювати сучасними засобами навчання, наповнювати новим змістом з огляду на історичну добу, модернізувати методику викладання.

Не збивайте з пантелику учня, додаючи до українського письменства твори зарубіжних авторів, адже в цих творах зображується інша нація, залучено інший історичний контекст, виражено інакшу ментальність, використано інші фольклорні джерела. Майстерність українськомовного перекладу полягає саме в максимальному переданні національної специфіки художньої мови оригіналу і особливостей індивідуального стилю митця.

Існує асоціативна пам’ять - з уроком (предметом) асоціюються письменники, літературний простір, про який ішлося. Учитель створює своєрідну національну культурологічну ауру - це тонке, ментальне явище, яке слід відчувати душею, на уроці української літератури – українську, на уроці зарубіжної літератури – тієї нації, твір письменства якої вивчається.

Люди, які нині на питання «У якій державі ви хочете жити?» відповідають: «Нам все одно, Росія чи Україна», - не мають України в серці, її простір не перейшов у простір їхнього «Я». А саме це – завдання вчителя української літератури: простір України (природний, історичний, духовний) у художніх образах переходить у серце дитини, стає їй рідним. Поет, науковець, дисидент-шістдесятник І. Світличний писав, перегукуючись з Т. Шевченком і М. Лермонтовим:

Ношу з собою
Вітчизни славу немалу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу Вітчизни,
Не на показ, не на парад
Патріотизму…
А вам, раби, кажу: – Раби!
 Вас мало били.
Люблю Вітчизну я… якби
 ми всі любили!

Україна в серці - ось наше завдання, і не треба полікультурність привносити на уроки української літератури, це не їхній засадничий принцип, українськість має проймати викладання цього шкільного предмету, саме її бракує в душах співгромадян. Інші культури, життя інших націй і так присутні на цих уроках - як художній матеріал (приміром у творах М. Коцюбинського), який ми розглядаємо, застосовуючи етнокультурологічний шлях аналізу тексту (запропонований Ж. Клименко) з усією повагою до зображених народів.

По-друге, нинішня політична ситуація - це війна, а саме: російсько-українська війна, з боку Росії загарбницька, з нашого – визвольна. На сьогодні зазнаємо поразки: частина території окупована ворогом. Проте нападника зупинено, країна все робить для перемоги, яка полягає у звільненні території від загарбника. Володимир Горбулін у статті «Точка біфуркації» («Дзеркало тижня». 4 листопада 2016 р.) ставить завдання перед усіма нами - «забезпечення стійкості. Причому стійкості не тільки держави як системи державних органів і політики, яку вони реалізовують, а стійкості самого суспільства до гібридних загроз. Адже саме суспільство тепер стає і об'єктом атаки, і суб'єктом відповіді на неї. Суспільство може як посприяти діяльності агресора, так і дати йому дуже жорстоку відсіч». Тому: конче необхідно надати особливої ваги українознавчим предметам - Історія України, Українська мова, Українська література (вони гоять рани і надають стійкості - формують історичну пам’ять, мовну картину світу, передають в образах архетипи і національні цінності), а також послідовно проводити принцип україноцентризму у викладанні інших гуманітарних предметів. Це означає: щодо англійської мови - добирати тексти про Україну та її місце у світі, формувати готовність юних громадян гідно представляти Україну на світових теренах, зіставляти іншомовні явища з особливостями української мови; щодо зарубіжної літератури – висвітлювати зв’язки автора з Україною, аналізувати твори, пов’язані з Україною, проводити типологічні зіставлення з українською літературою, виявляти увагу до майстерності українськомовного перекладу. На нашу думку, головна освітянська мета нині – у процесі навчання мудро, психологічно і педагогічно продумано, формувати стійку політичну націю, яка має об’єднатися навколо етнічної нації – титульної в державі Україна. Як у християнському дусі закликав Т. Шевченко:

Обніміте ж, брати мої,
найменшого брата, -
Нехай мати усміхнеться,
 Заплакана мати…
І забудеться срамотня
Давняя годиина,
І оживе добра слава,
Слава України...

 Українознавчі предмети необхідні для виховання молоді, що особливо важливо в ситуації, коли у країні діє велика, небезпечна, агресивна п’ята колона - зокрема т. зв. «бойовики», зрадники, колаборанти. Значення творів з героїчним пафосом різко збільшується, як і роль історичного контексту під час їх вивчення. Відтак не можна привносити на уроки української літератури історичний контекст інших країн (хіба що для порівняння), хай юні українці опанують свій, а тоді вже, на інших уроках, знайомляться із зарубіжжям.

Відомий з психології принцип концентрації уваги сприяє довгостроковій пам’яті, тому слід зосередити увагу саме на національній літературі. Принципи повторення та асоціативного зв’язку вражень (коли від уроку до уроку відтворюються ключові ідеї і образи, а нові викликають асоціації з вивченими) ведуть до створення в уяві учня цілісної картини Батьківщини.

По-третє, поряд з воєнною у нас сьогодні - постмайданна політична ситуація, пора для здійснення ідеалів Майдану, зокрема таких, як: 1) цивілізаційний вибір України - Європа, культурологічно ми підтримуємо європейські цінності, політично – прагнемо долучитися до Європейського Союзу; 2) очищення держави від корупції, утвердження рівності всіх перед Законом, реалізація конституційних прав людини. Тому: слід зберегти пари предметів, а саме: історія України – всесвітня історія; українська мова – іноземна мова; українська література – зарубіжна література. Саме такий бінарний принцип гуманітарного складника середньої освіти важливий, бо має сенси самоповаги й самопізнання (самоідентифікація) і відкритості до світу, його пізнання й поваги до нього (ідентифікація).

У цих парах шкільних предметів, крім політичного, є психологічний сенс: він кореспондує з якостями психіки, визначеними К.-Г. Юнгом – інтравертність і екстравертність, спрямованість до свого «Я» і до зовнішніх об’єктів. Ці процеси К.-Г. Юнг удало порівняв із систолою і діастолою у роботі серця, вони однаково потрібні і однаково забезпечують серцеву діяльність. Україні не потрібні серцеві, тобто ментальні, хвороби. Візьмімо за взірець економічні реформи Лєшека Бальцеровича в Польщі, але не систему освіти шанованого сусіди. Відомий польський дисидент, засновник «Газети виборчої» Адам Міхник у інтерв’ю «Еспресо» 14 листопада цього року сказав про певний прошарок своїх співгромадян: «Вони не мають поняття щодо української культури, щодо історії України та її літератури». Систола – діастола, українська література – зарубіжна література: на одних уроках спрямовуємо учня на рідне, українське; на інших залучаємо його до культурних багатств інших націй, адже література завжди національна. «Українська література – зарубіжна література» - це все одно, що «українська література – інші національні літератури».

Майданівська вимога морального очищення системи суспільного життя в Україні (на всіх рівнях – від екзистенційного до ефективної антикорупційної роботи силових органів) є чинником перегляду аксіологічних основ навчання літератури: слід акцентувати на демократичних цінностях, це цінності громадянськості, свободи, конституціалізму, людської гідності, прав людини, влади народу. Вони закладені в основу багатьох високохудожніх творів, і їх слід урахувати під час перегляду змісту літературної освіти. Демократичний світ підтримав український Майдан, і ми маємо відповісти йому увагою до духовних надбань, з якими солідарні.

Помаранчева революція і Революція гідності, фронт, волонтерство проявили (і сформували) риси української молоді, її прагнення, зацікавлення, естетичні смаки, які ми маємо враховувати, укладаючи шкільні літературні програми. Потрібні твори про моменти екзистенційного вибору, межові ситуації, дружбу, кохання, пригоди, фантастичні події, утопії і антиутопії, сувору правду існування і занурення у химерний кіберпростір, життєві ризики і доторк до позасвіту, відкриття невідомого у світі і своєму «Я», силу людського духу і сенс іронічного, насмішкуватого погляду на проблеми, красу і потворність, добро і зло та їх дивовижні сплетіння, які слід розгадувати…

Щодо методики навчання української літератури. Не варто абсолютизувати жодний принцип предметної дидактики, жодний метод літературознавчого дослідження у його проекції на літературну освіту. Метод шкільного аналізу художнього твору «під мікроскопом» - один з доцільних, проте аж ніяк не єдиний і не постійно домінантний.

Маємо широке коло шляхів відчитування смислів твору, прийомів аналізування та інтерпретування тексту, котрий з них стане домінантним залежить від багатьох чинників, проте головним критерієм вибору способу роботи з текстом після його прочитання є художня специфіка конкретного твору мистецтва слова.

Якщо це яскравий взірець певного жанру, прислужиться жанровий підхід, гостросюжетний твір потребуватиме композиційного аналізу, філософський – ідейно-тематичного, з виразно феміністичною проблематикою – застосування елементів феміністичної критики тощо. Повільне прочитання («під мікроскопом»), як і будь-який інший шлях осмислення тексту, може бути як домінантним, так і супровідним. Учитель повинен знати здобутки сучасної методики навчання літератури, мудро їх використовувати, виявляти власну методичну творчість.

 Фахова компетентність учителя – важливий чинник успішної літературної освіти. Майбутні вчителі української літератури (бакалаври) вивчають протягом усіх 4-ох курсів як історію української літератури, так і історію зарубіжної літератури, а також відповідні предметні методики, відтак мають повне право одержувати кваліфікації: учитель української літератури, зарубіжної літератури. Для того щоб кваліфікацію «Вчитель зарубіжної літератури» мали право отримувати бакалаври іноземної філології (спеціальність «Мова і література»), слід крім історії зарубіжної літератури викладати їм курс «Історія української літератури» (хоча б два семестри – один присвятити класичній українській літературі, другий – модерній), інакше (а саме так є нині, українська література на факультетах іноземних мов не викладається) ігнорується принцип україноцентричного навчання гуманітарних предметів. Учитель, який навчає зарубіжної літератури в Україні, має знати не тільки історію зарубіжної літератури, а й історію української літератури та історію українського перекладацтва - лише за такої умови можливе україноцентричне викладання цього предмету. Зарубіжна література в школі, безумовно, передовсім відкриває учневі культуру інших націй, поряд з цим наочно демонструє багатство української мови і майстерність українських перекладачів. 

Отже, не можна підходити до шкільного розкладу уроків і стирати гумкою слово український(для того щоб написати натомість «Література», «Словесність» або ще щось), предмети «Українська мова», «Українська література», як і «Історія України», є гостро актуальними, чільними, недоторканними для національної освіти. Треба оновлювати зміст навчання, модернізувати методику проведення уроків, забезпечувати науково-методичний супровід, створювати сучасне освітнє середовище, але не змінювати об’єкт вивчення.

 Моя позиція з приводу інтеграції навчальних предметів філологічного циклу (до якої закликають автори низки публікацій останнього часу) така:

• Зберегти пари предметів «Українська література – Зарубіжна література», «Українська мова – Іноземна мова», «Історія України – Всесвітня історія», здійснюючи принципи концентрації та діалогічності навчання.
• На наукових засадах розвантажити, оновити, узгодити програми навчання української і зарубіжної літератур, створивши групу фахівців, авторитетних у науці і вчительській практиці. Оновлення програм - це складне питання, до якого слід підійти системно, вибравши критерії відбору імен, творів, аспектів їх вивчення.

За 25 років розбудови відновленої незалежної Української держави зведено і добрі, і погані будівлі. Тож прибираймо потворні хмарочоси, зокрема корупцію, неякісну освіту, фальшиві дипломи, і модернізуймо гарні, сучасні будівлі - серед них діалогічно пов’язані пари шкільних предметів. Наукова системність і прозорість для громадськості усіх процедурних моментів реформування, особиста відповідальність реформаторів перед суспільством – запорука успішного творення сильної національної демократичної держави Україна.

Ганна Токмань, професор Переяслав-Хмельницького державного педуніверситету імені Г.Сковороди (газета «Літературна Україна» від 8 листопада 2016 р., публікується за погодженням з автором).

світа.ua
12.12.2016